Наші сучасники і теж, нібито про риб
Морські оповідання за кермом. Риба.
Автор: Кока Черкаський 2007
- Найбільше я влетів на рибі. Ми торгували свіжою рибою, возили на Київ. У Києві зовсім немає риби. Люди розбирають свіжу рибу за лічені години. Бізнес-план дуже простий: приїжджаєш рано-вранці, годині о третій ночі в якесь рибне господарство в районі Іркліїва, вистоюєш чергу, тариш причіп риби і, поки ще Сонце не зійшло, шпариш на Київ, щоб встигнути до відкриття базару.
- Я ставав на Дарницькому ринку. Навіть на територію не заїжджав – паркувався неподалік входу, люди мене вже знали. Ну, спочатку треба було віддати по пару кілограмів риби охоронцям, міліціонерам і адміністрації ринку, але ж то крапля в морі. Далі за машиною шикувалася черга, і я тільки встигав відважувати людям рибу. Години за дві я встигав продати цілий причіп риби. Що ж не встигав – збував поруч у магазин зі значним дисконтом, але все одно, з однієї ходки десь по сто баксів навару отримував.
- Ну, риба яка йшла? Лящ, короп. Плотва теж непогано йшла. Крупна – щоб можна було швидше продавати, не возитися із дріб’язком.
- Ну от наче сто доларів за ходку і непогано, але ж і мороки багато. Кожен день не поїздиш, втомлює. Коли починав – то спочатку їздив кожен день, але десь тижнів за два так натомився, що вже не міг на ту рибу і дивитися. Хоча ж пропрацював на тралі більше десяти років.
- Треба було торгувати більшими партіями. Бо що таке легковий причіп до „Волги”??? Максимум чотириста кілограмів. А слід було би брати за раз півтори-дві тонни, за день продати – і потім цілий тиждень гуляти. Ото таке.
- Підговорив я одного знайомого. Кажу – давай разом бізнес робити, моя ідея – твоє фінансування. А у нього однокімнатна квартира порожня в центрі Черкас стоїть. Він трохи подумав-подумав, я його разочок із собою у рибний вояж до Києва прихопив, він відчув запах грошей – і погодився.
- Ми підійшли до цього діла серйозно. Заклали цю його квартиру у ломбарді. Взяли гроші, взяли машину, газон-термобудку, купили дві тонни риби, їдемо. Я вже подумки трачу гроші.
- Ну, але що таке ломбард? Вони, сволочі, гроші дають, але-але-але!!! По-перше, оцінили квартиру відразу удвічі дешевше, аніж вона коштує! Аналогічна коштувала тоді чотири з половиною тисячі доларів, а вони її цінять дві з половиною! А що? Не згоден – пішов на хєр! Ніхто ж тебе не примушує брати той кредит, правда? Далі. Проценти у них за місяць – як у банка за рік. Але ж банки, сволочі, не хочуть давати кредит. То ж ідеш до того клятого ломбарду. Куди дінешся? Та й це ще не все!!! Проценти за користування кредитом ломбардчики вираховують відразу при видачі кредиту!!! Ще й беруть десять відсотків за обслуговування і термінову видачу кредиту!! Одним словом, видали нам на руки щось тисячу сімсот доларів.
- Ми бігом, ще звечора в Іркліїв. Але – бачу!- невезуха розпочалася вже із самого початку. Раптом половина господарств припинила відпускати рибу, і у тих, що відпускають – черги удвічі довшими стали! Тут би нам і зупинитися, але ж як? Гроші вже взяті, квартира закладена, механізм запущено... Діватися нікуди.
- Був якраз березень. Вночі ще приморозки. Ну, то ми собі гадаємо – риба буде у холоді, тим більше – термобудка, нічого, якось викрутимося. Десь о п’ятій ранку затарилися, та й рушили на Київ. Та й їдемо помаленьку – сімдесять, вісімдесять... Газон – це ж вам не „ВОЛГА” з причіпом. „Волгою” можна і сто, і сто двадцять придавить, дарма, що з причіпом- від мєнта тоді можна було одним лящем відкупитися, ну, у крайньому випадку, двома. Ну, а „газон” швидше в принципі не їздить. Повільний такий....
- От вже і сонечко встало, пташки цвірінькають, на душі, хоч трохи і поколотило, але приємно: через п”ять-шість годин ми будемо мільйонерами! Ну, не зовсім мільйонерами, але ж по двісті баксів на ніс заробимо. А це ж тоді були досить чималі гроші!
- Звертаємо з Бориспільської траси біля олімпійського Мішки праворуч, їдемо через ліс, і тут я кажу товаришу: а що, коли ми рибу не продамо? Що тоді буде з квартирою?? - А він сміється, як це, - каже, - не продамо? Та я, - каже, - на що завгодно готовий поспорити, що ми її за дві-три години спихнемо, бо ж сьогодні неділя, базарний день, народу буде море!!!
- Їдемо.
- Доїжджаємо до базару, паркуємося. Раптом підходить один хлопчик, знайомий звісно, я йому не одного ляща передавав, і каже: дядьку, сьогодні базару нема, навіть не розчехляйтеся.
- Як це нема базару? – запитую. Ну, серденько тьохнуло, але думаю – то він кокетничає, щоб отримати не одного ляща, а два або три. Ладно, - думаю, - біс із тобою. Лізу в термобудку, вибираю трьох найжирніших лящів, кладу в торбу і даю тому хлопчику.
- А він навіть не бере! Дядьку, - каже, - їдьте собі назад і випускайте рибу у Дніпро, сьогодні базару НЕМА!
- Та як нема базару?- запитую. – Неділя ж?
- А отак. Ми протестуємо проти касових апаратів. Акція.
- Так у мене ж повна термобудка риби!- волаю до нього. – Дві тони! Куди я рибу подіну?
- Посмажите вдома, - відповідає він з ухмилкою, і відвертається.
- До нього підходять два інші, бритоголові, з важкими поглядами. Що, якісь проблеми? -запитують. Та ні, - каже, - дядько понятливий, зараз поїде.
- Я до цих бритоголових кинувся. Хлопчики, - кажу, - пацани! Виручайте! Дві тонни риби!! Лящ, короп, судак!!! Треба продати, ми кредит взяли.
- Ну, мене відвели у стороночку і пояснили, що Дарницький базар сьогодні не працює, та й взагалі, жоден базар у Києві сьогодні не працює, тому що підприємці міста Києва проводять акцію проти запровадження на ринках касових апаратів. А хто не послухає голосу свідомої громадськості і стане сьогодні торгувати, - той криса, і з таким розговорчики будуть особливі.
- То що мені з рибою робити? – запитую.
- А що хочеш... Зроби собі тараньку.
- Я кидаюся бігом до магазину, куди завжди залишки риби сплавляв. Лідо, - кажу, у мене дві тонни риби, візьми хоч за півціни. А Ліда і каже: ну куди я дві тонни запхну? У мене в холодильниках місця – ну кілограмів на двісті, двісті п'ятдесять.
- Ліда, візьми хоч двісті кілограмів!
- Ну, Ліда взяла ті двісті кілограмів, відслинила ті нещасні копійки... Ми з другом спочатку не повірили, кинулися на інший ринок – там теж забастовка, кинулися ще на інший, на Володимирський – там те ж саме. Доїхали аж до Бессарабського – а там нас мєнти тормознули, давай виясняти, що за риба, звідки, куди, де накладні, де сертифікати, де довіреність, де санітарний паспорт на термобудку, ну і таке інше. Спочатку взагалі хотіли у мене всю рибу конфіскувати разом із термобудкою, потім змилостивилися і дали адресок магазину, куди слід скинути сто п’ятдесять кілограмів коропа для начальства, і відпустили.
- Ми поїхали туди до того магазину, аж на Святошино, а там, прикинь, черга. Півтора десятка різних бариг добровільно здають товар для обездолених міліціонерів. Причому магазин приймає товар не просто так собі, а ти ще й мусиш написати власноручно заяву, що, мовляв, глибоко усвідомлюючи всю недофінансованість рідних правоохоронних органів державою, ти прохаєш (не „просиш”, а „прохаєш”!) прийняти в дар безвоздмєздно сто п’ятдесять кілограмів коропа! Потім вони вручну оформляють накладні, через копірку, в чотирьох примірниках, і вже аж тоді дають цидулку для комірника, котрий прийме у тебе товар.
- Комірник ще й носом крутив, не хотів приймати. Каже: щось у вас риба, хлопці, з душком. Та з яким душком, - обурювався я.- Сьогодні вночі ловлена! Свіжачок!!
- А воно ж як? Березень, уночі холодно, а сонечко о дванадцятій дня вже добряче припікає. А термобудка- вона якась і не дуже термобудка виявилася. Ну, пінопластом то її обклеїли зсередини, але ж від вібрації той пінопласт подекуди повідклеювався, та й таке...
- Ну, ситуація була вже критична, ми були на взводі, що робити? Риба пропадає, а з нею і наші грошики! Ми у відчаї зупинилися у першому-ліпшому місці, припаркувалися і давай волати на всю вулицю : „Риба! Свіжа риба!!”. Ну, деякі люди стали підходити, давай запитувати, а що, а чому, а звідки, а як оце ви тут продаєте, а чому не на базарі, а що там за акція, а чого ви не хочете касові апарати, а чого у вас риба з душком, і так далі.
- Ну, на той момент риба була ще нормальна. Але ж сонце припікає, день такий видався напрочуд теплий, в іншій ситуації би радів, що вже майже літо настало, а тут... Одним словом, скинули ми вже ціну на рибу – майже по собівартості збуваємо, лиш би взяли. Вже й навіть черга до нас вишикувалася, чоловік сім-вісім, вже наче діло пішло, коли раптом під’їжджає таке собі стареньке БМВ до нас, а у ньому оті пацани з Дарницького ринку.
- Що, дядя, торгуєш?
- Торгую, а що? Не на вашому ж ринку!
- Один з них вийшов і став голосно кричати, щоб люди не купляли у нас рибу, бо вона з Чорнобиля. Потім сів у БМВ і поїхав. А люди, почувши, що риба начебто із Чорнобиля, взяли і порозходилися. Ми ще постояли з півгодинки – торгівлі взагалі нема. Треба було в інше місце переїжджати. Закрили термобудку, рушили, їдемо, їдемо, а на газоні будь-де не проїдеш – вантажна ж машина.
- Коротше, петляли по Києву з годину. А коли знайшли підходяще місце, зупинилися і відкрили термобудку, то звідтіля пішов такий запашок, що нам вже соромно було людям ту рибу пропонувати.
- Думали ще – може здати кудись на коптильню. Але найближча знайома коптильня аж у Черкасах. Давай бігом вертати у Черкаси. Доїхали до Переяслава, зупинилися, щоб відлити, а з термобудки вже не запашок лине, а цілий такий запах. Ще за дві години ми були у Черкасах, заїжджаємо на ту коптильню, хазяїна нема – неділя! Якась там тітонька на підхваті бігає, каже – ой, сьогодні нам стільки риби завезли, що ми вже й не знаємо, куди її дівати свіжу, а ваша – он із яким запашком, нас санстанція закриє, якщо ми таку рибу будемо переробляти!
- Коротше кажучи, тик-мик, а ввечері та риба була вже ніяка. З неї аж текло. Ми виїхали за місто , в Дахнівку, заїхали в лісок і лопатами викидали ту рибу з термобудки. Цілу тонну риби!
- Порахували гроші- а грошей усього половина з тих, що ми у ломбарді позичили. А позичали ми гроші на п’ять днів. От уже два дні і пройшло. А понеділок – вихідний, що у рибному господарстві, що на київських ринках. Ще й хазяїн термобудки каже – віддавайте мені її, хлопці, назад, поки зовсім у вас не засмерділася.
- Ну, ми тик-мик, де за ніч знайти нову термобудку, щоб поїхати на Київ хоч би у вівторок та якось владнати свої фінансові справи, але – хоч ти трісни! Усі термобудки зайняті!! Причому, як я потім дізнався – усі термобудки стали раптово возити рибу з Іркліїва на Київ. А сам же ж і винен. Бо коли ходив і шукав термобудку на перший рейс, то усім розказував, яка ж це вигідна справа возити рибу на Київ! А у нас люди не дурні, швидко зметикували, що самому возити рибу на Київ набагато вигідніше, ніж здавати термобудку в оренду. Отак ми залишилися без термобудки.
- Ну нічого,- кажу я товаришу, - будемо возити, як і раніше, своїм причіпом. Хай там як, а сто баксів на день ми заробимо. А ломбард нас перекредитує на більший термін.
- Ото у вівторок ми затарилися знову „Волгою” з причіпом і гайда на Київ. Приїжджаємо на Дарницький ринок, а там вже стоять три термобудки з черкаськими номерами і вовсю торгують коропами. І ціна настільки демпінгова (бо ж конкурують один з одним!), що я подивився – тут ловити нічого. Поїхали на інший ринок – там майже те ж саме. Товариш аж плаче, каже: я ж нікому про цей бізнес не розповідав, тільки двом чи трьом знайомим, а уже всі Черкаси возять рибу на Київ!!!
- Давай, кажу, дуємо на Бровари. Може там ще черкащан нема?
- Приїжджаємо у Бровари, стали на ринку, відразу до нас черга вишикувалася. Всьо чотко, все, як і раніше, продали ми свою рибу за дві години, порахували виручку – так і є, сто баксів наварили! Вертаємося у Черкаси, раді-радісінькі, я ж товаришу й кажу: ти ж тільки нікому не розповідай, куди ми рибу возимо, бо знову переб”ють нам торгівлю!
- Добре, - каже товариш, - нікому! Буду мовчати, як... як риба! Ги-ги-ги!
- Ну, ми так собі порахували, що за тиждень ми якраз заробимо грошей, щоб повернути кредит ломбарду. Тільки треба пролонгувати договір. Приходимо до ломбарду і кажемо, так і так, маленьке непорозуміння, давайте переробимо договір таким чином, щоб віддавати кредит не завтра, а через десять днів.
- Добре, - каже дєвушка з віконечка, - зараз я з начальством поговорю. І пішла. Ми стоїмо під ломбардом, ждем, ждем, ждем... Минула година, друга. Нарешті повертається ця дєвушка, тільки не сама, а з пацанами.
- Ну що, - кажуть пацани, - це ви ті самі чмирі, котрі не хочуть повертати нашому ломбарду кредит?
- Чекайте, тут якесь непорозуміння, - кажемо ми. Ми не те, що не хочемо, ми просимо пролонгувати кредит ще на десять днів.
- Пролонг... Що? – кажуть пацани. – Ви нам тут по ушам не їздіть, кажіть прямо – вертаєте завтра кредит, чи ні?
- Вертаємо, - кажу я. Дивлюся на товариша, а той взагалі невмєняємий. Побілів, руки трусяться, підборіддя тремтить... Жалко квартиру людині.
- Пішли,- кажу, - в інший ломбард, закладемо машину. За „Волгу” з причіпом нам дадуть не менше тисячі доларів, от ми якраз за ту квартиру і розрахуємося. Не дрейфь!
- Ну а скільки тих ломбардів тоді було у Черкасах? Три або чотири. І ми про це не знали, але всі вони були однієї банди. То ж приходимо в один ломбард, в інший, а нас усюди з порогу зустрічають посмішками: а-а-а, це ті самі РИБАКИ!
- Коротше кажучи, ніде нам не дали кредит, у жодному ломбарді. Нема, кажуть, кредитних ресурсів. А самі ухмиляються.
- Кинулися по знайомих, позичити то там, то там хоч сотню, хоч півсотні баксів. Ну, нашкребли шістсот. А треба ще триста п’ятдесять. Де ж іх узяти?
- Настає ранок того дня, коли ми маємо віддавати ломбарду кредит, а нас уже з самого ранку чекають хлопчики. Ну що, - запитують, - будете віддавати гроші?
- Чекайте, - кажемо ми, - у нас же ж ще цілий день у запасі. Ми до вечора все вам повернемо.
- Ні,- кажуть хлопчики, граючись кастетами, - ми до вечора чекати не будемо, у договорі не сказано, щоб ждати до вечора, нам гроші потрібні вже. Даємо вам одну годину.
- Ну де можна було взяти триста п’ятдесять баксів за одну годину? Ніде. Усіх уже обдзвонили, і рідних, і друзів, всі уже в курсі, що наша риба лежить в дахнівському лісі, і ми там десь будемо поруч лежати, якщо своєчасно не віддамо ломбарду гроші. Пішли з товаришем в одне кафе, де наливали по сто грамів, сіли, випили, закусили...
- Рівно через годину до нас під’їжджає шикарна біла тачка, виходять хлопчики, попід ручки заводять нас у тачку і везуть нас.... ні , на за місто. У районний суд. У районному суді нас миттю, без черги (хоч, як завжди, там у коридорах стояло чоловік тридцять) заводять до кабінету судді. Суддя, акуратна така жіночка середніх років, зачитує нам справу, що так і так, ми добровільно, без примусу, за своєчасно непогашену ломбарду позику, згідно умов договору (котрий ми навіть до кінця і не прочитали, бо він був на дванадцяти сторінках дрібним шрифтом, а нам треба було тоді їхати за рибою) відписуємо такому-то громадянину квартиру, котра перебуває у заставі.
- Ви ж добровільно відписуєте? – тільки раз підняла на товариша очі від паперів суддя, і тут же далі втупилася і продовжила бубоніти, навіть не чекаючи ствердної відповіді. Хлопчики тільки зухвало мовчки посміхалися, граючись кастетами.
- Нарешті товариш підписав протокол судового засідання, потім нас повезли до нотаріуса, нотаріус ще з нас здер двісті баксів за нотаріальні послуги, і не минуло й години, як ми були вільні. Щоправда, товариш був уже без квартири.
- Це все через тебе, - буркнув товариш і пішов геть. Якби отут, на вулиці, були якісь двері, він неодмінно би пішов, гримнувши цими дверима. Але дверей на вулиці не було. І він пішов просто так. Але відчуття було таке, що він гримнув цими неіснуючими дверима.
- А я ще довго стояв, як укопаний на тому місці, і думав, як оце можна було пролетіти отак, як фанера над Парижем, на такому вигідному бізнесі, як торгівля живою рибою у Києві??
